Кастрація замість люстрації: п’ять антикорупційних рецептів

4350
0
43500
Источник: ОРД

Останні події вкотре засвідчили, що корупція залишається однією з головних загроз, що постали перед Україною. Чинна влада довела, що готова хіба імітувати боротьбу з нею. Утім, антикорупційна риторика інших претендентів також видається непереконливою: Гриценко обіцяє рубати руки (навіть неоригінально), Ляшко – привселюдно розстрілювати (у нас і смертної кари нема), Тимошенко – посадити трьох друзів чинного Порошенка (тут можна не сумніватися в щирості намірів, але варто зауважити, що для успішного подолання хабарництва значно важливіше посадити трьох своїх, а не друзів конкурента).

Словом, якась пурга, що свідчить хіба про шаблонність мислення. Між тим, ефективна боротьба з корупцією потребує не лише жорсткого покарання. Загалом, є випробуваний набір антикорупційних заходів, хоча інколи шаблони не працюють і потрібні нестандартні ходи.

Імперія Муар’їв: давньоіндійський «стук»

Присвячений державному управлінню давньоіндійський політологічний трактат «Артхашастра» («Наука про користь») доволі скептично оцінював перспективи антикорупційної боротьби. На думку автора трактату, «царське майно не може, бодай трохи, не бути привласненим тими, хто ним відає», адже «як не з’ясуєш, чи риби п’ють воду, в якій плавають, так само неможливо з’ясувати, чи крадуть чиновники майно, до якого приставлені».

Чи не єдиним дієвим способом антикорупційної діяльності «Артхашастра» називає заохочення доносительства: тим, хто викривав корупціонерів, віддячували часткою конфіскованого майна.

Між іншим, цей підхід у видозміненій формі набув розвитку в США. Вперше до такої практики вдався президент Лінкольн, який у роки громадянської війни 1861-1864 рр. (https://ord-ua.com/2011/04/12/nakaz-yakij-zminiv-svit/) ініціював громадський контроль над армійськими поставками. Тоді ухвалили закон, який дозволяв громадянам позиватися до корупціонерів в інтересах держави, причому, в разі доведення провини, позивач отримував частину стягнених коштів.

Згодом у США була запроваджена програма захисту свідків, які дають викривальні покази проти корупціонерів. Скажімо, Павло Лазаренко погорів на тому, що його здав спільник Петро Кириченко, який уклав угоду зі слідством.

Візантія: кастрація замість люстрації

У Візантійській імперії корупцію не так поборювали, як намагалися завчасно обмежити. Саме з цією метою на корупційноємні певні посади тривалий час призначали євнухів (кастрованих чоловіків). Причому, спеціально обумовлювалося, що такі топ-чиновники не мали права одружуватися і всиновлювати дітей, а їхнє майно не могло бути передане в спадок і після смерті йшло у державну скарбницю. Себто, на жирні посади призначали людей, у яких стимул красти був менший.

«Ромейський соціум, з однієї сторони, ставився з відразою до кастратів, але з іншої – зважав на те, що вони якісно виконували ряд необхідних військових та державних функцій, адже не піддавались різноманітним корупційним спокусам через неможливість продовження роду», – зазначає дослідниця Юлія Гришко.

Швеція: хрестовий похід проти корупції

Шведи взялися системно поборювати корупцію ще в другій половині ХІХ століття. На додачу до комплексу антикоруціних заходів – спрощення дозвільної системи, публічність держуправління, підвищення платні чиновникам одночасно із підвищенням вимог до них – важливу роль у подоланні корупції відіграла громадська думка, яку формувала Церква, а невдовзі також і преса.

Саме шведська лютеранська церква запустила кампанію категоричного неприйняття корупціонерів. Відтак бізнесмен, який швидко нажив великі статки або чиновник, чиї витрати помітно перебільшують задекларовані доходи, стали піддаватися остракізму і викликати загальне обурення. Їхня подальша діяльність ставала вкрай проблематичною.

З огляду на те, що в Україні формується нова конфесійна реальність, такий досвід може бути цікавий не лише політикам, але й клірикам.

Китай: чиновник завжди не правий

Якщо антикорупційний досвід азійських економічних тигрів (Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг) доволі схожий і загалом відомий, то китайська специфіка не настільки очевидна. Тут звертає на себе увагу показова суворість із відкритими судовими процесами і навіть публічними стратами. При цьому корупція ніби й не зникла, але якби й не дуже гальмує розвиток країни.

Секрет напевно у тому, що китайці ще із середини ХІХ століття кілька разів намагалися запустити масштабні реформи. Але чиновництво їх весь час торпедувало. (https://ord-ua.com/2016/08/31/ogon-po-shtabam-revolyutsiya-sverhu-s-raschetom-na-haos-snizu/) Нарешті, подолавши бюрократів, китайське керівництво побудувало систему відносин, коли в разі якихось проблем між владою і бізнесом майже завжди винен чиновник. Причому, не лише винен, а й несе матеріальну відповідальність за завдану його протиправними діями шкоду!

Водночас держава не знімає з чиновників відповідальності за протипожежну безпеку, санітарний контроль чи дотримання митних правил. Але за таких умов контролеру простіше допомогти бізнесмену, ніж тиснути на нього. Наприклад, чиновнику з протипожежної безпеки подекуди сам придбає протипожежне відро і багор, організує ящик піску і протипожежний стенд. «Адже в разі пожежі на підприємстві, яке чиновник перевіряв, він неминуче буде визнаний винним і суворо покараний. А в бізнесмена натомість можуть знайтися виправдальні для нього обставини», – йдеться у звіті Москвоського бюро з прав людини.

Росія: винахідливість проти добрих намірів

Російський досвід подолання корупції один із найгірших і полягає здебільшого в окозамилюванні. Якось імператор Микола І поцікавився, хто з губернаторів не бере хабарів. Як виявилося, із 56 губернаторів у корупції не помічені лише двоє: київський Іван Фундуклей (надто багатий) та ковенський Афанасій Радіщев (надто чесний).

За таких умов антикорупційні кампанії не вирішували проблеми, а хіба створювали додаткові проблеми. Ось, як це описував Микола Гоголь, який мав досвід чиновницької роботи:

«Нужно знать, что в то же самое время начались строжайшие преследования всяких взяток. Преследований он не испугался и обратил их тот же час в свою пользу, показав таким образом прямо русскую изобретательность, являющуюся только во время прижимок. Дело устроено было вот как: как только приходил проситель и засовывал руку в карман, с тем чтобы вытащить оттуда известные рекомендательные письма за подписью князя Хованского, как выражаются у нас на Руси: «Нет, нет, – говорил он с улыбкой, удерживая его руки, – вы думаете, что я… нет, нет. Это наш долг, наша обязанность без всяких возмездий мы должны сделать! С этой стороны уж будьте покойны: завтра же все будет сделано. Позвольте узнать вашу квартиру, вам и заботиться не нужно самим, все будет принесено к вам на дом». Очарованный проситель возвращался домой чуть не в восторге, думая: «Вот наконец человек, каких нужно побольше, это просто драгоценный алмаз!» Но ждет проситель день, другой, не приносят дела на дом, на третий тоже. Он в канцелярию, дело и не начиналось; он к драгоценному алмазу. «Ах, извините! – говорил Чичиков очень учтиво, схвативши его за обе руки, – у нас было столько дел; но завтра же все будет сделано завтра непременно, право, мне даже совестно!» И все это сопровождалось движениями обворожительными. Если при этом распахивалась как-нибудь пола халата, то рука в ту же минуту старалась дело поправить и придержать полу. Но ни завтра, ни послезавтра, ни на третий день не несут дела на дом. Проситель берется за ум: да полно, нет ли чего? Выведывает; говорят, нужно дать писарям. «Почему ж не дать? я готов четвертак [25 копеек], другой». – «Нет, не четвертак, а по беленькой [25 рублей]». – «По беленькой писарям!» – вскрикивает проситель. «Да чего вы так горячитесь? – отвечают ему, – оно так и выйдет, писарям и достанется по четвертаку, а остальное пойдет к начальству». Бьет себя по лбу недогадливый проситель и бранит на чем свет стоит новый порядок вещей, преследование взяток и вежливые, облагороженные обращения чиновников. Прежде было знаешь по крайней мере, что делать: принес правителю дел красную [10 рублей], да и дело в шляпе, а теперь по беленькой, да еще неделю провозишься, пока догадаешься; черт бы побрал бескорыстие и чиновное благородство! Проситель, конечно, прав, но зато теперь нет взяточников: все правители дел честнейшие и благороднейшие люди, секретари только да писаря мошенники». 

Як бачимо, проблема корумпованості більш-менш вільно обговорювалась, але не вирішувалася. І лише приголомшлива поразка в Кримській війні (https://ord-ua.com/2014/03/30/kryimskaya-neozhidannost-padenie-sevastopolya-vmesto-vzyatiya-konstantinopolya/) змусила російську владу розпочати давно назрілі реформи, взятися за оптимізацію державного управління та посилити боротьбу з корупцією.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»

04.03.2019

Материалы по теме

Кастрація замість люстрації: п’ять антикорупційних рецептів