За багатьма ознаками історія з “списком Йованович” (на мій погляд, його правильніше називати “список Луценка”) є спеціальною комбінацією (спецоперацією). При цьому я не вірю у сценарій самостійної гри генпрокурора Ю.Луценка із вказаним списком (якщо навіть допустити, що він існує). На моє переконання, цей сценарій розроблений і реалізується Банковою в інтересах П.Порошенка.
Виходячи з того, що “список Луценка” є елементом глобальної гри щодо втручання України у вибори президента США 2016 року, то до нього (за задумом розробників комбінації) мали б “попасти” особи відповідного рівня і статусу. Ті, присутність яких у цьому списку посилює історію втручання України у президентські вибори США і робить розроблену комбінацію правдоподібною. Судячи з усього, за таким критерієм і мене намагаються прив’язати до цієї історії – генерал СБУ, обіймав посаду першого заступника голови СБУ (відтак, у цю історію втягується і вся українська спецслужба), передав до НАБУ матеріали “чорної бухгалтерії” Партії регіонів, у яких виявилося прізвище Манафорта. Конспірологічна теорія складається гарно і навіть логічно.
Але мене до цієї історії приплітають абсолютно штучно, – це я стверджую категорично, спираючись на факти, а вони, як відомо, – річ уперта.
По-перше, моє прізвище в принципі не могло бути озвучене послом США на його зустрічі з генпрокурором Луценком, оскільки я не знайомий з послом США чи іншим представником американської дипломатичної місії в Україні і не мав з ними жодної зустрічі. Передусім, як співробітник спецслужби я прекрасно розумів особливість та можливі наслідки таких контактів. Крім того, мені нічого було боятися.
Після передачі матеріалів “чорної бухгалтерії” Партії регіонів до НАБУ на мене виходило багато різних людей, у т.ч. іноземних журналістів з проханням про інтерв’ю чи про неофіційне спілкування. Можливо, тоді, особи, які планували оприлюднити інформацію по Манафорту, хотіли в темну використати мене. Однак я відмовив їм усім, бо не вважав за можливе обговорювати ці питання будь з ким з іноземців.
По-друге, з матеріалами “чорної бухгалтерії” Партії регіонів я поступив виключно по закону, передавши їх до компетентного органу – до НАБУ. Тоді мене за це піддали жорсткій критиці – і особисто президент П.Порошенко, і керівництво СБУ, і інші наближені до влади особи. Звинувачували у тому, що я поступив як політик, а не я к офіцер, бо мав передати ці матеріали до СБУ. Але я передав вказані матеріали саме до НАБУ, а не до СБУ чи ГПУ, виходячи з двох причин, про які я неодноразово вже говорив.
Перша і головна причина – діяння, що зафіксовані у матеріалах “чорної бухгалтерії” Партії регіонів, за законом є виключною підслідністю НАБУ, яке було спеціально створене для розслідування VIP-корупції. Друга причина полягає у тому, що я добре розумів головний ризик щодо розслідування цих матеріалів, який полягав у політичному впливі на таке розслідування. У разі ж передачі вказаних матеріалів до СБУ чи ГПУ вони автоматично потрапляли під політичний контроль Банкової, що означало або їх “поховання” на самому первинному етапі, або використання у політично-приватних цілях (одне і друге згодом справдилось). Тоді я наголошував на тому, що нинішня влада тісно пов’язана з владою Януковича, а тому вона захищатиме фігурантів “чорної бухгалтерії” ПР, бо це захист її самої. Відтак вона зробить усе, щоб належного розслідування “чорної бухгалтерії” Партії регіонів не відбулося. Тоді сподівання були на НАБУ, яке усі позиціонували як “новий незалежний антикорупційний орган”.
По-третє, після передачі вказаних матеріалів до НАБУ я не оприлюднив жодного документа з цих матеріалів і не назвав жодного прізвища, які в них фігурують. Понад те, коли спочатку відомі особи оприлюднили частину таких матеріалів, а потім і саме НАБУ розмістило у себе на сайті фрагменти з них щодо Манафорта, я публічно виступив і наголосив, що: матеріали “чорної бухгалтерії” Партії регіонів почали використовувати у політичних цілях; розголошувати дані щодо фігурантів цих матеріалів у позапроцесуальний спосіб є неприпустимим. Бо це завдає шкоди розслідуванню і дозволяє винним особам уникнути відповідальності. Вважав і вважаю, що прізвища таких фігурантів можна було оприлюднювати лише за підсумками певних етапів розслідування – після повідомлення про підозру, направлення справи до суду з обвинувальним актом, постановлення вироку тощо.
Коли у 2016 р. у розпал президентської кампанії в США “спливла” інформації про виплати з “чорної бухгалтерії” Партії регіонів Манафорту, стало зрозуміло, що українська влада у такий спосіб вирішила підіграти одному з кандидатів у президенти США. Незграбність такого підігрування відзначали навіть журналісти, вказуючи на причетність до цього Банкової і на те, що витік такої інформації “міг статися лише з НАБУ” (див. статтю О.Денисової “Як “чорна бухгалтерія” ПР може перетворися на невидиму“). Але у цю гру не могли грати без президента П.Порошенка – НАБУ відводилась лише роль засобу. Як і нині, тоді глобальна гра була двосторонньою, правда, з однією істотною відмінністю – тоді з американського боку була адміністрація демократів, а зараз – адміністрація республіканців (треба відати належне унікальності нашого президента, який зумів “відіграти” обидві команди).
Після розміщення на офіційному сайті НАБУ фрагментів справи “чорної бухгалтерії” ПР щодо Манафорта я мав розмову з керівництвом НАБУ у якій наголошував, що з такими матеріалами, з такою справою (зрештою – як і з будь-якою іншою) не можна гратися у політику. На жаль, НАБУ це проігнорувало – щоб зараз не заявляло його керівництво, але є очевидним, що воно з частиною цих матеріалів зіграло в геополітичну гру. Точніше, воно вважало, що зіграло, а насправді гра була чужою і НАБУ у ній просто використовувалось. І немає принципового значення те, з яких мотивів і з якою метою тоді був зроблений витік інформації щодо Манафорта (з власної ініціативи, з ініціативи Банкової чи на прохання представників іноземної дипмісії).
По-четверте, коли у червні 2017 р. САП повідомило про передачу справи “чорної бухгалтерії” Партії регіонів від НАБУ до ГПУ, я публічно заявив, що така передача є незаконною, а її результатом буде “поховання” цієї справи. У передачі цієї справи до ГПУ було кровно зацікавлене найвище керівництво держави, оскільки після цього справа потрапляла під його повний політичний контроль.
У такій передачі були зацікавлені також САП і НАБУ, які не виявили великого бажання системно і наполегливо займатися розслідування цієї справи. Передача справи від НАБУ до ГПУ під приводом долучення її до “великої справи про узурпацію влади Януковичем” виглядала як вдалий спосіб для НАБУ і САП “скинути” з себе небажану проблемну справу і таким чином уникнути відповідальності за нікчемні результати її річного розслідування. Розслідування цієї надскладної, але водночас надважливої справи (яку обґрунтовано можна назвати справою № 1 про політичну корупцію в Україні) було своєрідним тестом для новостворених НАБУ і САП: або вони справді стануть потужними антикорупційними органами, або, як інші правоохоронні структури, перетворяться на ручний політичний засіб.
Тоді ж у червні 2017 р. я зробив припущення стосовно ще однієї причини несподіваної передачі справи “чорної бухгалтерії” від НАБУ до ГПУ. У статті “Небезпечний сімбіоз” я писав (цитую):
“Перекидання” зазначеної справи від НАБУ до ГПУ може бути пов’язане з іще одним моментом. Відомо, що частина її матеріалів була використана у великій політичній грі – для дискредитації одного з кандидатів у президенти США. Можливо, якби це використання “спрацювало” і президентом США було обрано іншу особу, то й розслідування цієї справи в Україні було б зовсім іншим. Відтак нинішнє “згортання” розслідування може бути намаганням української влади налагодити відносини з новою адміністрацією США, які на сьогодні далекі від бажаних.
Хоч як парадоксально, але нинішня влада більше боїться не Росії – держави-агресора, а США – стратегічного партнера України. Вона вважає, що саме від США для неї походить найбільша загроза, оскільки американці добре поінформовані і про реальні внутрішньополітичні корупційні процеси в нашій країні, і про справжні стосунки політичного керівництва України й Росії”.
На мій погляд, поява “списку Луценка” – це вже певний шаблон діяльності вітчизняних правоохоронних органів, які будь-якою ціною намагаються забезпечити політичне прислужництво. “Список Луценка” чомусь нагадав мені “список Бабченка”, якого, за версією слідства, вилучили при обшуку у підозрюваного в організації убивства А.Бабченка.
“Список Бабченка” містив прізвища проукраїнських журналістів та блогерів, стосовно яких начебто існувала загроза посягання з боку російських спецслужб. Цікаво, що спочатку називали 30 прізвищ, які містилися у цьому списку, а потім їх збільшили до 47. Тоді генпрокурор Луценко заявляв, що вся спецоперація з Бабченко для того й організовувалась, щоб вивідати цей список і з’ясувати, хто з журналістів перебуває у небезпеці. Правда, ряд журналістів з цього списку відразу ж заявили, що СБУ і ГПУ у такий спосіб намагається “якось грати” з журналістами, а поява цього списку переслідує зовсім іншу мету, а саме налякати журналістів та взяти під контроль їхню діяльність.
З часом про “список Бабченка” у суспільстві забули. Але, судячи з усього, про нього не забули на Банковій та Різницькій. І, напевно, вирішили “фокус” повторити – тільки тепер уже на іншому рівні і у більш глобальній грі.
Особисто у мене “список Луценка”, а тим більше – як його подають і використовують, викликає сміх і жаль. Сміх – від примітивності ідеї та її реалізації, а жаль – від того, у що перетворилася правоохоронна система при нинішньому президентові і як вона дозволяє себе використовувати.
Розкрутка історії з втручанням Украіни в американські вибори дуже вигідна також Росії, адже вона істотно відтіняє втручання Росії у ці вибори. Не виключно, що Бвнкова у даному разі застосувала таку собі багатоходівку, зігравши по ходу ще й з Кремлем.
Віктор Трепак, “Цензор”
Віктор Трепак: “Список Луценка” — шаблон політичного прислужництва